Колись на початку повномасштабного я написала щоденник про перші дні великої війни та виїзд в евакуацію. За півроку ми повернулися додому, в Покровськ. У березні 2022 року мене не залишало відчуття, що я їду в один кінець. Але тоді все виявилося не так погано. Як би там не було, але після повернення ми змогли у більш-менш комфортних умовах ще півтора роки протриматись у рідному місті. За цей час звільнили частину Харківської, Херсонської та навіть Донецької областей. Лиман та Святогірськ знову повернулися під український прапор. Але з того часу ситуація змінилася. Як пишуть військові: «ініціативою на фронті володіє супротивник». Росіяни захопили Авдіївку та Мар'їнку, як сарана, тепер «пожирають» села. Лінія фронту з кожним днем наближається, але ми сидимо і чогось чекаємо. Покровськ має всі шанси стати другим Бахмутом або Авдіївкою. Може, вже час шукати безпечніше місце? Війна – погана звичка Ми вже звикли до ракетних обстрілів і звуків канонади за вікном. До нас долітає і наземна артилерія. Звикли, але щоночі дуже страшно засинати. А коли я не сплю, у голову лізуть усілякі думки. Минулої неділі ми цілий день «слухали Армагеддон». Звуки фронту трясли землю і викликали паніку. Це тривало майже добу. Я провалилася в сон близько третьої ночі, коли більш-менш стихло. Що тільки не передумала, скролячи стрічку новин: - Напевно, треба їхати за кордон, доки молодшому синові не виповнилося вісімнадцять. У мене в запасі лише три місяці… - А куди подіти кота? Ні, не так. Куди взагалі їхати? Як я скажу мамі, що їду (мамі вісімдесят і вона вже погано ходить)? - А як ми отримуватимемо інсулін для сина, якщо поїдемо за кордон? Чи є у Європі програми для діабетиків? Тим більше для біженців? Я хочу, як мої знайомі, жити в Європі, мандрувати, насолоджуватися мирним життям. Але що стоїть за цим – я не знаю. Як і вони – про моє життя у Покровську. Адже багатьом може здатись, що я взагалі нічим не займаюся, тільки викладаю гламурні фотографії у соціальні мережі. Протверезний ранок Після безсонної ночі чоловік повіз мене на роботу: він вихідний, заразом свої питання вирішить. Ми працюємо в одній компанії. «У Багдаді», тобто на шахті, все спокійно. Керівництво на місці, техніку не евакуювали. Навіть оздоровлення поновилося від профкому. До речі, дорогою підвезли жінку на головний ствол. Вона півроку тому повернулася з евакуації та влаштовується до шахтоуправління. Це якийсь сюрреалізм. Або героїзм. Я вже заплуталася, дивлячись на наших людей. Поговорила з робітниками, розпитала про можливу евакуацію. Чоловіки мають намір працювати доти, доки працюватиме підприємство. Сім'ї переважно з ними. Хоча багато хто з Селидового, Гірника та Українська. Останні потихеньку перебираються до Покровська, тут поки що безпечніше. Чоловік підписав заяву на путівку до Закарпаття на початок червня. Незрозуміло, хто з нас оптиміст? Ще цілий місяць до відпустки, а як зміниться лінія фронту – невідомо. Зайшли до «тормозкової», купили по сосисці в тісті. Потім я зазирнула до контори. Так, це вже не той мурашник, що був до початку війни. Усі, хто може, працюють на відстані. Коридори АПК порожні, тиша така, хоч кричи «Ау!». Шахтоуправління – це індикатор безпеки. Як тільки дадуть відмашку «рвати пазурі» – треба буде їхати. Але зараз працюємо, даємо країні вугілля. Дорогою до шлагбауму вдихаю аромат деревини біля лісового складу. Добра аромотерапія. Ми проходимо через охорону та їдемо додому. Сьогодні, до речі, цілковита тиша. Стрілянини не чути і це навіть напружує. Добровільне рабство або оксюморон місцевого життя «Оксюморон» – цим словом можна охарактеризувати зараз життя у Покровську, та й області в цілому. Хто не знає, що таке «оксюморон» – гугл на допомогу! За час війни ми звикли до багатьох обмежень, хоча вони мене дратують. І звикнути не означає змиритися. Наприклад, заборона продажу алкоголю. Вся країна п'є, а ми, як висловлюється мій чоловік, «смокчемо льодяник». Навіть у другу світову бойові сто грам – це святість, на яку ніхто не наважився зазіхнути. Все одно контрабанда процвітає, алкоголем торгують вільно, але втридорога. Тільки гроші йдуть не до бюджету країни, а до корупціонерів. Тепер, щоб випити келих шампанського, мені доводиться їздити до Межової Дніпропетровської області та затарюватися алкоголем на місяць наперед. Випити, як на зло, хочеться часто. Особливо вечорами. Особливо після новин із фронту. Хто тут і не п'є – хай кине в мене камінь. Рання комендантська година та світломаскування. Бісить, особливо взимку, коли навколо з четвертої години дня настає суцільна темрява. А життя в цей час ще не завмирає. Люди повертаються із роботи. А потім хочуть культурно відпочити чи зайнятися спортом. Маршрутки їздять до шостої вечора. Служба таксі одна на все місто і після восьмої вже не докличешся. Таксисти «перебирають харчами». Якщо не назвеш точну адресу, а скажеш диспетчеру "по місту", можуть і не приїхати. Якщо дощ чи сніг, необхідно підвищувати ставку. А в чому власне оксюморон? Лінія фронту наближається, а у Покровську збираються ремонтувати дороги. Це добре, це вселяє надію. Якщо, звичайно, це не для розпилу бюджету. Теж саме і з наземними укриттями у всіх містах області. Мільйонні суми. Чому їх не можна було зробити на початку війни? Побут, комуналка та інше За останні рік-півтора після початку повномасштабного, в Покровську життя змінилося на краще. Повернулися "мережевики": АТБ, VARUS, EVA, Аврора. «Петріківка» і не закривалася, слава богу. Дуже рятувала спочатку. Та й зараз ці магазини у топі. Їх дуже багато у місті. Чого не скажеш про гіганта АТБ. Із чотирьох супермаркетів у місті працює лише один. Так воно і зрозуміло, без алкоголю виручка не та, невигідно розширюватись. Відкрилися реєстри держпослуг щодо продажу нерухомості та оформлення закордонних паспортів. Хоча на посвідчення особи черги божевільні. Найшвидше це зробити в сусідній області, якщо є можливість. Відкриваються нові бізнеси та розширюються старі. Багато оголошень про прийом на роботу. Перукарні, салони краси, кав'ярні – все працює і всюди черга. У салонах краси запис на місяць вперед, принаймні там, куди я ходжу. Державні установи на місці. УПСЗН, пенсійний фонд, ЦНАП, абонентські відділи комунальних служб, лікарні тощо – працюють та надають послуги. Води централізованої немає, оскільки знову розбили дамбу на Карлівці. Але до цього ми готові із 2014 року. Свердловини майже у кожному багатоквартирному будинку та всюди. Електрику вимикають часто, але не скрізь і не завжди після обстрілу. Чи то ремонти, чи то аварійне відключення. Хоча в моєму районі, тьху-тьху, це рідкісне явище. Маршрутка №108 (з центру міста до спальних мікрорайонів) почала їздити з інтервалом не за 20 хвилин, як раніше, а за 10. MAKE UP (онлайн-магазин косметики – ред.) відновив безкоштовну доставку до дверей. Укрпошта та Нова пошта – всі відділення працюють. Відкрилася філія «Ощадбанку», яку раніше закрили у нас на районі через війну. Виїхати не можна залишитися Кожен обирає для себе. Розумні люди ще після 2014 року підготували запасні аеродроми. Придбали нерухомість в інших областях України. Деякі роблять це просто зараз. У нас також виставлена на продаж квартира, яка дісталася після смерті тітки у спадок молодшому синові. Тільки продати щось із житла в Донецькій області не за безцінь майже нереально. А заощаджень, щоб купити щось рівноцінне подалі від війни, замало. Люди з дітьми шкільного віку потроху виїжджають. Дітям потрібно повноцінно вчитися та розвиватися. У Покровську це робити важко. Навчання ще з часів ковіду – онлайн. Садки зачинені. Але є приватний дитячий садок, який, до речі, переповнений. Працюють лише приватні гуртки та спортивні секції. Загалом це не життя. Постійний страх прильотів. Сімейне дозвілля, крім парків, по суті провести ніде. Нині ті, хто може собі це дозволити, їздять в Дніпро. Відпочивають на вихідних у готельних комплексах, шопяться в торговельних центрах, навіть мешкають на два міста. Я дуже люблю Покровськ, мені є чим тут займатися, я хочу його розвивати та розвиватися разом із містом. Проте реалії невблаганні. Тримаюся з останніх сил, але час «Ч» наближається. Всі розуміють, що війна затягується, і рано чи пізно фронт приповзе впритул. Дай боже, щоби цього не сталося, але остання історія з американською допомогою та відступом ЗСУ залишає мало місця для оптимізму. Проте відтягуємо момент від'їзду до останнього. Бо десь у глибині душі ще теплиться надія, що все буде добре. Якщо не вб'ють. Олена Єрмоленко, Покровськ, для «ОстроВа»